<< Предыдушая Следующая >>

1. Римське право і римська антична цивілізація


Приступаючи до характеристики римського права, як правової системи, що є «материнською» щодо інших правових систем Європи, слід звернути увагу на циві-лізаційне, юридичне та історичне значення римського
права.
Цивілізаційне значення римського права полягає в тому, що воно є одним з наріжних каменів так званого «Європейського дому», будучи важливою складовою загальноєвропейської цивілізації.
Історичне значення римського права для України зумовлене тим, що протягом тривалого часу воно у класичному та греко-римському (візантійському) варіантах впливало на формування та розвиток українського права і продовжує впливати на формування концепції приватного права України сьогодні.
Юридичне значення римського права полягає в тому, що понятійний та категоріальний апарат, термінологія сучасного права ґрунтуються на ідеях, засадах та визна-
76


ченнях, розроблених римською класичною юриспруденцією. Наприклад, такі поняття як договір, зобов'язання, провина, інтерес, збитки, компенсація тощо були досконало опрацьовані ще у Стародавньому Римі.
Отже, вивчення римського права є необхідним елементом гуманітарної освіти взагалі і тим більш важливою складовою професійної підготовки висококласного правознавця.
Загальновизнаною датою заснування Рима є 753 р. до н. є. Але після цього впродовж двох з половиною сторіч він перебуває під владою етрусків, які спричинили величезний вплив на римську культуру. З врахуванням цієї обставини перші три століття Рим нерідко оцінюють як «етруську прелюдію», а відлік власне римської цивілізації ведуть з встановлення Республіки у 509 році до н. є.
Слід згадати, що після встановлення Республіки, Рим впродовж декількох сторіч залишається лише одним з багатьох міст-держав Італії і Середземномор'я, — його покликання як світової держави в цей час ще не було очевидним.
Однак, на початку III ст. він оволодіває всім півостровом, захопивши у 272 р. до н. є. останнє з грецьких міст-колоній Великої Греції — Тарент.
Політичні горизонти Риму невпинно розширюються, він стає все більш агресивним і це з неминучістю призводить до конфлікту з наймогутнішою державою Середземномор'я того часу — Карфагеном. Пунічні війни, що продовжувалися майже сторіччя, йдуть з перемінним успіхом, але врешті-решт завершуються розгромом Карфагена і створенням римської провінції Африка, що стає однією з житниць Риму.
Після цього, в результаті вдалих походів на Схід Середземномор'я, Рим підкорює елліністичні держави — спадкоємців імперії Олександра Македонського, Малу Азію тощо, внаслідок чого утворюються нові провінції: Нарбонська Галлія, Єгипет та ін.
На межі тисячоліть формується молода Римська імперія, яка вже є тепер не лише європейською державою, але і африканською і азійською. Середземне море стає внутрішнім: на його берегах розкинулися володіння Риму.
Діючи за принципом «поділяй і володарюй», сенат встановлює різний статус для різних територій Риму:
77


особливий статус мають міста, що здалися на милість переможців, колони римських громадян в провінціях, міста-союзники, міста-муніципії, що зберегли первісну систему управління і т. п.
Соціально-економічна структура раннього Риму була доволі простою. Всупереч думці, розповсюдженій римськими істориками, соціальні протиріччя між патриціями і плебеями не починаються «від заснування міста», а виникають лише наприкінці VI ст. до н. є. Після спалаху протистояння між ними в 494 р. до н. є., патриції змушені, хоча зі значними обмеженнями, дозволити плебеям брати участь у політичному житті міста.
Після цього республіканські інститути Риму формуються на принципах розподілу влади і контролю органів управління одне за одним: куріатні коміції обирають магістратів, приймають закони і плебісцити; виконавчу владу здійснюють магістрати, котрі обираються на рік і не підлягають переобранню на повторний термін; один з видів магістратів — претори — наділяється кримінальною, адміністративною та цивільною юрисдикцією і, таким чином, разом з суддями-непрофесіоналами складають судову владу; Сенат, що складається з колишніх магістратів, затверджує закони і результати виборів, контролює діяльність магістратів і дає їм настанови, вирішує питання зовнішньої політики, веде нагляд за фінансами і дотриманням священних ритуалів — фактично здійснює керівництво державою.
Важлива роль відводилася народним трибунам, що обиралися тільки з числа плебеїв: вони мали право вето на рішення магістратів і користувались імунітетом.
В ранньому Римі переважало натуральне господарство. Основною соціальною і економічною ланкою суспільства була Гатіііа, тобто сукупність людей — як вільних так і рабів — що знаходились під владою одного раіегГатіііав (батька сімейства).
Спочатку земля належала римській громаді в цілому. Окремі громадяни могли отримати її лише в колективне (пасовища, луки, ліси) або індивідуальне користування і посідання.
Дрібні землеволодільці складали основну масу виробників матеріальних благ. Рабів в період Ранньої Республіки було небагато, а ставлення до них — доволі ліберальне, оскільки перші війни йшли між ближніми сусі-
78

дами, до того ж з перемінним успіхом, що не виключало можливості і римлянину побувати у полоні. З цих причин значення рабської праці в суспільному виробництві було невеликим.
Однак в міру зростання Риму, перетворення його з містадержави у світову державу відбуваються істотні зміни в економіці, суспільстві, політичних інститутах, самому характері давньоримського побуту, ментальності його громадян.
Поступово дрібне селянське господарство зникає, по-ступаючись місцем латифундіям. З'являється товарне виробництво і його переваги стають очевидними.
В свою чергу, зміна системи господарювання веде до соціальних змін. Нобілітет захоплює а?ег риЬіісиз (колишні громадські землі). Утворюється також клас торговців і фінансистів, роль якого все більше зростає відповідно зростанню ролі рухомості в житті суспільства.
Раби, кількість яких тепер складає десятки і сотні тисяч, являють собою не тільки масу дармових працівників, але й серйозну соціальну силу, що становить загрозу для основ держави.
Республіканські інститути, що так добре функціонували в часи Ранньої Республіки, виявляються вже непридатними для забезпечення нормального функціонування різноманітних сфер держави.
Криза призводить до громадянських війн, спроб реформ (брати Гракхи, Марій), встановлення диктатур (Сула, Гай Юлій Цезар).
В підсумку поступово формується Принципат, який характеризують як «римський варіант монархії елліністичного типу», але й може бути охарактеризованим як прототип напівпрезидентської республіки.
Першим принцепсом стає внучатий племінник Гая Юлія Цезаря — Октавіан, якому Сенат в 40 р. до н. є. присвоює титул Імператора, в 30 р. — вручає владу трибуна, в 27 — ім'я Август. З 19 р. до н. є. — Октавіан Август — куратор, з 12 р. до н. є. — Великий понтифік. Таким чином, в руках принцепса зосереджується вища військова, цивільна і релігійна влада.
З Принципатом починається нова доба — Пізній Рим (Імперія). У порівнянні з неспокійними останніми роками Республіки вона здається «Золотим Віком».
Хоча перше століття нашої ери ще минає в завойовницьких війнах, однак їхній розмах поступово скоро-
79

чується — Імперія досягла максимально розумних меж. Останнім імператором, за якого тривали завоювання, був Траян. Після його смерті у 117 р. Адріан обмежується забезпеченням цілісності і безпеки Імперії. Для охорони кордонів зводиться система укріплень, характер яких свідчить про оборонну військову доктрину Риму. Кількість легіонів скорочується. Армія все частіше формується з жителів провінцій, — особливо це стосується прикордонних районів.
Всередині Імперії, в цілому, також встановлюється мир. Цьому сприяє те, що влада принцепса не передається у спадок. Замість цього, при Антонінах було встановлено, що наступником принцепса є особа, всиновлена ним зі згоди сенату.
Цікаво відзначити існування суперечливих тенденцій розвитку римського суспільства і держави.
З одного боку — триває згортання демократичних республіканських інститутів. Наприклад, магістрати втрачають своє значення — їх замінюють префекти, чиновники, що призначаються імператором. Відбувається зростання бюрократичного апарату, на чолі окремих ланок якого все частіше стають вільновідпущені грецького походження. Канцелярія імператора стає централізованим адміністративним органом, а її структурні підрозділи нагадують своїми функціями і характером сучасні міністерства і відомства.
З іншого боку, відбуваються позитивні зміни в соціальному житті суспільства. Зокрема, вживаються заходи до зменшення попиту на рабів на ринку. Зростає кількість відпущених на волю, підвищується роль останніх у політичному і економічному житті країни.
В 212 р. едиктом імператора Каракали всім вільним жителям держави даровано римське громадянство. Це ще більше полегшує торговий обіг.
В результаті провінції розвиваються досить гармонійно, спілкуючись і обмінюючись товарами одна з одною, і всі разом (або принаймні, в більшості) наслідуючи Рим в організації міської інфраструктури, системи управління, сільськогосподарського виробництва тощо. Площа імперії в добу її розквіту досягала 3,5 млн. кв. км, довжина кордонів — 10 тис. км., а населення — 70 млн. Складається не лише регіональна або місцева, але також єдина загальнодержавна економіка.
80

В пору свого розквіту Імперія являє собою подібність федерації, в якій міста-держави і інші державні утворення об'єднані під егідою Риму, але, в цілому, є достатньо незалежними суб'єктами. Кожен з них був цілком самостійним і міг користуватися благами «Рах Котапа» (Римського Світу). На цій основі переможці-римляни зуміли об'єднати переможені народи, перетворивши їх з підкорених підданих в своїх громадян.
Проте *3олотий Вік» тривав недовго. Наприкінці II ст. починається період внутрішніх і зовнішніх потрясінь Риму, причиною яких були:
— велике переселення народів Євразії, що вилилось
для Риму в нашестя германців;
— економічні і соціальні труднощі;
— виникнення християнства, що руйнувало систе
му традиційних римських цінностей;
— зростання невідповідності між організацією
внутрішніх структур Римської імперії і постійною
необхідністю захищати її кордони;
— зростання ролі армії (до того ж вже не «чисто
римської» за своїм складом) в політичному житті, що
призвело до появи низки «солдатських імператорів»
тощо.
Спробу вирішити ці проблеми зробив Діоклетіан, що став імператором у 284 р.
Варто звернути увагу на широкий характер проведених ним реформ, особливо у галузі адміністративній. Реформи стосувались державного устрою, адміністративної сфери, податкової, грошової системи та ін. Імперію було поділено на чотири частини, на чолі яких були поставлені два августи і два цезаря. Рим перестав бути столицею (власне кажучи столиць стало чотири — Трір, Мілан, Сирмій, Никомодія). І навіть, коли наступник Діоклетіана — Костянтин — знову відновив єдність держави, Риму не було повернуто його статус столиці. Нею стало грецьке місто Візантій, котре отримало найменування Константинополь і неофіційний титул «Новий Рим».
В процесі аналізу численних реформ Діоклетіана і Костянтина, варто звернути увагу на дві, можливо, найбільш цікаві обставини.
Перша із них полягає в тому, що з ними почалась остання фаза існування Римської держави. Іронія долі полягала в тому, що Рим, колись вигнав Тарквінія і об-
81

рав Республіку, в пошуках порятунку прийшов до до-мінату — монархії, але вже не етруського, а східного типу. Як показав подальший розвиток подій, це був не вихід, а тільки відстрочка кінця.
Друга обставина почасти пов'язана з першою. Домі-нат попри зовнішню його ефектність, від початку виявився недостатньо життєздатним. Реформи часто-густо давали негативний результат. Наприклад, збільшення числа провінцій від сорока до ста, щоб наблизити правителів міст до їхніх володінь, потягло значне збільшення бюрократичного апарату; створення діоцезів і префектур з метою посилити централізоване управління, призвело до сепаратизму.
Бажаючи підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва, держава прикріплює до землі того, хто на ній працює, заохочуючи колонат, але колони, наближені за реальним станом до рабів, працюють настільки ж неефективно, як і останні.
З метою підвищення рівня життя, держава вводить жорстке регулювання цін на продукти, але це веде лише до сплеску спекуляції.
І хоча Східна Римська імперія (Візантія) проіснувала ще близько тисячоліття, але це була вже інша цивілізація, де римське право зазнало істотних трансформацій.
<< Предыдушая Следующая >>
= Перейти к содержанию учебника =
Информация, релевантная "1. Римське право і римська антична цивілізація"
  1. 6. Рецепція римського права у європейських правових традиціях
    Порівнюючи європейські правові системи, ми зустрічаємось з цікавим феноменом, який полягає у поверненні час від часу до витоків, зверненні до надбань Античного права. Ці постійні спроби засвоєння і переосмислення минулого отримали загальну назву «рецепція права» або ж стосовно Римського права — «рецепція Римського права». . Термін «рецепція» має декілька значень. Стосовно права рецепцію
  2. 7. Проблеми класифікації європейських правових систем
    Класифікація правових систем є однією з найбільш складних проблем компаративістики, що не втрачає актуальності протягом тривалого часу. Це пояснюється тим, що вона має не лише теоретичний, а й практичний інтерес, оскільки від її вирішення залежить в кінцевому підсумку не лише визначення державою свого місця у світовому правовому просторі, але й вибір орієнтирів для вдосконалення власної правової
  3. 2. Державні інститути (інституції)
    Ознайомлення із системою державних інститутів найбільший інтерес являє у контексті загальних питань правотворчості та впливу згаданих інститутів на формування засад і положень Римського права. Тому можна обмежитися характеристикою лише тих інституцій, що безпосередньо впливали на правотворчий процес, визначаючи його тенденції та принципові засади. В період Республіки такими інституціями є:
  4. 8. Формування філософії римського права
    Виявлення сутності і принципових засад римського права, неможливе без характеристики його філософи (тобто, світоглядного пояснення сутності римського права, його розуміння і покликання, оцінки під кутом зору людського буття, існуючої в ньому системи цінностей). Формування філософії римського права починається в останні два сторіччя перед початком нашої ери і триває практично весь період
  5. 1. Підґрунтя права Нового Часу
    Італійське та Північне Відродження разом з Реформацією та науковими відкриттями Коперніка, Кеплера, Галілея заклали підвалини філософської революції, під котрою розуміють ствердження філософії як незалежної сили в інтелектуальному житті, на кшталт того, як це було у античних цивілізаціях. У ХУП ст. світоглядні засади поглядів на державу та право у Європі сформувались у дві головні течії, які
  6. § 2. Виникнення порівняльного правознавства
    У юридичній науці існує два варіанти відповіді на питання, з яких часів бере свій початок порівняльне правознавство. Прихильники першого варіанта наполягають на давньому походженні порівняльного правознавства. Вихідним моментом для них є використання античними і середньовічними філософами та законодавцями порівняння як методу дослідження. На підтвердження цього вони, як правило, наводять складені
  7. § 4. Зв'язок романо-германської правової сім'ї з римським правом
    Головною особливістю романо-германського права є його органічний зв'язок з римським правом. Він обумовлений рецепцією римського права, яку здійснили всі країни романо-германської правової сім'ї. Рецепція (від лат. receptio — сприйняття, сприймання) — це запозичення правовою системою основних засад і принципових підходів зарубіжного права. Рецепція римського приватного права правовими системами
  8. § 2. Джерела права в романо-германській сім'ї, їх види
    У романо-германській правовій сім'ї не мас єдиного уявлення про джерела права і про їхнє співвідношення між собою. Кожна з численних правових систем, які становлять ию сім'ю, має свої специфічні риси, обумовлені історичними і національними традиціями, особливостями правової культури й іншими факторами. Більш того, питання про поняття джерел права є досить складним і дис- 1 БержельЖ.-Л. Вказ.
  9. 2. Право
    Про право, як складову правової системи, можна говорити у широкому розумінні («моральне право» «божественне право»), або у вузькому, суто юридичному сенсі. Багато хто вважає, що при характеристиці права не можна обмежитися лише загальним його визначенням, оскільки в ньому не можуть бути відображені важливі для глибокого розуміння права і практики його застосування специфічні моменти, властиві
  10. 8. Типологія правової системи України
    Щодо приналежності правової системи України до тієї чи іншої правової традиції і правової сім'ї існують різні позиції. Зокрема, і у вітчизняній, і у російській літературі певного поширення набула точка зору, згідно якій правова система України належить до «слов'янської» правової сім'ї (Н. Онищенко, В. Синюков, Ю. Тихомиров). Хоча її прихильники зазначають, що «виокремлення слов'янської правової
Правовой портал "Senat-M" © 2014
info@senatm.com
Рейтинг@Mail.ru